31 серпня «Платформа прав людини» провела круглий стіл на тему «Дотримання цифрових прав в Україні: основні виклики і тренди», яким підвела підсумки річного проєкту. Захід відбувся у співпраці з Центром прав людини ZMINA за фінансової підтримки Європейського Союзу. Учасники й учасниці – юристи, медіаексперти, представники національного регулятора, громадських організацій та Верховного Суду – обговорили результати дев’ятимісячного моніторингу та спробували відповісти на запитання, де в Україні зараз проходить межа між захистом і свободою в цифровому просторі.
Чому цифрові права – не технологічна тема
Тон дискусії задала теза, яка звучала в різних формулюваннях від кількох учасників і учасниць: цифрові права – це не вузькоспеціалізована сфера для IT-фахівців, а те, як сьогодні виглядає свобода слова, приватність і доступ до інформації. Після 2020 року, коли пандемія Ковіду перемістила цілі сектори – освіту, медицину, публічні комунікації – в онлайн, а після 2022-го цифровий простір став полем когнітивної війни, ці питання стало неможливо відокремлювати від питань безпеки і оборони.
При цьому учасники підкреслювали: Україна має унікальний досвід, якого не має жодна країна-членкиня ЄС. Країна, яка перебуває в епіцентрі інформаційної та кібервійни, має можливість формувати практику захисту цифрових прав в умовах екзистенційного конфлікту. І цей досвід може стати практичним внеском у загальноєвропейську дискусію.
Право на приватність: нові загрози, стара проблема
Моніторинг зафіксував очевидну тенденцію: цифрові загрози для приватності зростають, і значною мірою це пов’язано зі стрімким розвитком штучного інтелекту. Фішинг залишається найпоширенішим способом незаконного збору персональних даних, і цифрові технології дозволяють масштабувати його так, як раніше було неможливо.
Разом із тим учасники виділили окремий тривожний тренд, якого в попередніх циклах моніторингу не фіксували: масове поширення інтимних фотографій і відеозаписів із метою компрометації жертв. Серед задокументованих випадків – поширення партнером фото колишньої дівчини як помста за розрив стосунків, атаки на публічних осіб. За словами дослідників, такого не траплялося за майже десять років спостережень. Тепер це виклик. Адже залишається ключовий запит: як людям, що потрапили в таку ситуацію, домогтися видалення подібного контенту.
Інтернет як громадське місце: суди формують нову практику
У третьому циклі моніторингу – за березень–травень 2026 року – з’явилися рішення, в яких суди першої інстанції визнали інтернет громадським місцем. Приводом стали справи про поширення ненормативної лексики в мережі. Судді аргументували свою позицію тим, що в інтернеті люди зустрічаються, об’єднуються в групи, вирішують питання публічного характеру, отже це публічний простір, доступний значній кількості людей – хоч і віртуальний.
Показово, що одна з таких справ стосувалася різкої критики міського голови. Суд, попри те що визнав інтернет громадським місцем, закрив провадження: ненормативна лексика була вжита в порядку критики, і межі допустимої критики публічної особи порушені не були. Це важливий орієнтир для розмежування адміністративної відповідальності та цивільного судочинства.
Позицію українських судів підтримує і практика ЄСПЛ: у справі «Міладзе проти Грузії» Суд не погодився з аргументом заявника про те, що поняття «громадське місце» слід застосовувати лише до фізичного простору.
Блокування вебресурсів: де межа між безпекою і цензурою
Окремий розділ підсумкового звіту вперше детально аналізує практику блокування вебресурсів, а саме питання того, хто ухвалює рішення, на яких підставах і чи існують ефективні механізми оскарження.
Один із задокументованих випадків – блокування онлайн-медіа «Антикор» за рішенням НЦУ. Підставою стало звинувачення у поширенні дезінформації та ворожих наративів. Суд ухвалив забезпечувальний захід і зобов’язав розблокувати ресурс. Але сама справа поставила на порядок денний принципове запитання: чи може законодавець у воєнний час блокувати вебсайти за поширення дезінформації? І якщо так, то якою має бути процедура, а яким – контроль?
Учасники дискусії були одностайні: воєнний стан не скасовує необхідності прозорого та передбачуваного механізму блокування. Проблема не в тому, що частина ресурсів потребує обмеження, а в тому, що зацікавлені особи часто обирають найефективніший ситуативний механізм, не надто переймаючись обґрунтуванням. У суддівському середовищі вказують на важливу практичну прогалину: слідчі судді, які погоджують блокування, часто не є фахівцями з інформаційного права.
Протидія дезінформації: від дискусій до системних рішень
Моніторинг зафіксував, що в Україні фактично вже склалася децентралізована система протидії дезінформації. Є державні установи: Центр протидії дезінформації при РНБО, Центр стратегічних комунікацій, а є активний недержавний сектор: медіа, факчекерські організації, громадські ініціативи. І при цьому всьому єдиного визначення дезінформації в Україні не існує. Кожен учасник вкладає в це поняття свій зміст. ППЛ звернулася до Центру протидії дезінформації при РНБО із запитом про методологію й отримала відповідь, що методологія є службовою інформацією з обмеженим доступом.
Без уніфікованих понять неможливо побудувати скоординовану систему реагування, де органи влади, платформи та громадський сектор говорять однією мовою. Учасники обговорили французький досвід. Агенція Viginum має чітко визначений законом мандат: вона виявляє неавтентичну скоординовану поведінку в соцмережах і передає аналітику платформам і профільним органам. Далі кожен діє у межах своїх повноважень. Найпоширеніший результат такої співпраці — коли технологічні платформи самостійно, без законодавчого примусу.
Зрештою, цифрова безпека – це питання стійкості всієї держави. Сьогодні близько 80% українських жінок-активісток стикаються з онлайн-залякуваннями, а 77% із них переконані, що не мають захисту від держави. Ця статистика вказує на системну кризу. Надійний захист персональних даних та створення незалежного органу у цій сфері є обов’язковими умовами для вступу України до ЄС, і цей механізм має запрацювати до кінця 2026 року. Так само суспільство потребує прозорої методики блокування вебресурсів із можливістю ефективного оскарження рішень у суді. Налагодження ж чіткої протидії дезінформації неможливе без уніфікації термінів – країні потрібна єдині правила, які дозволять діяти скоординовано та захистити інформаційний простір без наступу на свободу слова.
Матеріал підготовлений Платформою прав людини (ППЛ) у співпраці з Центром прав людини ZMINA за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ППЛ і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
