Про те, як відрізнити критику від дифамації, де межа між оціночним судженням і наклепом, а також те,  що не так з експертизою щодо оціночних суджень, під час онлайн-зустрічі з юристами, організованої ГО «Платформа прав людини», розповіла медіаюристка, адвокатеса ГО «Платформа прав людини» Людмила Опришко.

Оціночні судження: що це таке?

«Часом здається, що відповідь на питання про розмежування фактів і оціночних суджень давно надана, але досвід показує, що питання непросте. Передусім тому, що законодавство України і практика ЄСПЛ не завжди однаково визначають оціночні судження. Наше законодавство визначає оціночні судження більш вузько», – каже адвокатеса Людмила Опришко. 

Про оціночні судження в українському законодавстві  говорить Закон України «Про інформацію» ( ст.30), де визначено, що «Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень» і, власне, надано їх визначення.

«Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості», – визначає закон.

Європейська Конвенція загалом  і  Європейський суд з прав людини, зокрема, не дають визначень оціночним судженням. ЄСПЛ керується підходом про те, що факти можна довести, а судження – ні. І що у суджень є суб’єктивний елемент.

«Вимогу довести правдивість оціночних суджень неможливо виконати і вона порушує свободу вираження поглядів як таку, що є фундаментальною частиною права, що охороняється статтею 10 Конвенції. Однак навіть у разі, якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатнє «фактологічне підґрунтя» для оспорюваного висловлювання, в іншому випадку воно буде надмірним. Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження, необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань,… оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів», – саме так описано щодо оціночних суджень і фактів у п. 45 рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Інститут економічних реформ» проти України».

«Була показова справа про поширений вираз, начебто Ганна Герман за квартиру в Києві змінила свої політичні уподобання і перейшла в партію Януковича, хоча до того мала цілком проукраїнську позицію, працювала журналісткою в ціннісних медіа тощо. Українські суди у цій справі ключовим фактом вважали, що журналіст сказав, що вона за квартиру в Києві перейшла до табору з протилежними поглядами. А ЄСПЛ побачив мову про мотиви, які спонукали людину змінити позицію в житті. Тут інформація, викладена як факти, може бути оціночним судженням. Бо слова можуть мати символічний характер. Треба дивитись, що саме автор хотів сказати. Нема чітких меж, мова про правильне розуміння текстів», – коментує Людмила Опришко. 

Оціночні судження vs наклеп: як розрізнити

За словами медіаюристки, розрізнити наклеп та оціночні судження вельми легко. Бо наклеп – це поширення недостовірних фактів, а оціночні судження – це не факти, а оцінка фактів.

«Загалом термін «наклеп» в нас майже не вживається. Але, в будь-якому випадку, це висловлювання, яке стосується події чи обставини, яку можна підтвердити доказами», – каже медіаюристка.

Вона розповідає, що є випадки, коли оціночні судження можуть порушувати права людини. Ми не апелюємо тоді до поняття «наклеп», але за такі випадки людина нестиме відповідальність.

Людмила Опришко розповідає, як приклад, історію, коли щодо людини було поширене фото із підписом «Ґвалтівник». І справді, раніше щодо неї була підозра у зґвалтуванні, але після проведення досудового слідства справу закрили за недоведеністю.  На момент поширення цього фото людина не була ні підозрюваною, ні обвинуваченою, вважалась не судимою. Тож опублікування такого  фото з підписом, за описаних обставин, було визнано повністю безпідставним оціночним судженням, яке, однак порушує права людини і є проявом надмірної свободи слова.  Мова йде про рішення ЄСПЛ у справі “Einarsson v. Iceland”, заява 24703/15.

Експертиза щодо оціночних суджень: практика та нюанси

Людмила Опришко розповідає, що процесуальні кодекси в українському законодавстві ( цивільний процесуальний та господарський процесуальний) передбачають, що для підтвердження обставин справи про дифамацію можна призначати експертизу, в тому числі щоби розмежувати факти і оціночні судження. 

Тобто, частина 2 статті 98 ГПК України передбачає, що предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Щодо того, як це робити, то існує «Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», датована 1998 роком ( з доповненнями та оновленнями). І одним з питань в процесі такої семантико-текстуальної експертизи інструкція пропонує наступне:

«Чи є висловлювання, в яких міститься інформація негативного характеру щодо певної особи (фізичної або юридичної), фактичними твердженнями або оцінними судженнями?».

«Але не все так просто.  Мій немалий особистий досвід показує, що працювати з такими експертизами треба обережно. Бо я бачила багато експертиз. Їх проводять різні установи, як підпорядковані державі, так і приватні. Нема єдиної методики, є різні державні методики, є авторські методики. Загалом багато нюансів. До прикладу, часто експерти роблять висновки лише на підставі аналізу тексту. Але текст може відображати оціночні судження, які базуються на фактах. А ці факти потім будуть надані в суді, а експерт їх не аналізує», – каже Людмила Опришко

Тому, зауважує експертка, встановлення фактів та розмежування фактів і оціночних суджень відноситься до компетенції суду і не може передаватись на вирішення експертам. Вона нагадує, що на цьому неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, зокрема, у справах “Дмітрієвський проти Росії” (Dmitriyevskiy v. Russia), заява № 42168/06, п. п. 112-116, від 03.10. 2017, та «Марія Альохіна та інші проти Росії» (Mariya Alekhina and Others v. Russia), заява № 38004/12, п. п. 262-264,  від 17.07.2018. 

«Зокрема, ЄСПЛ у згаданих справах зауважував, що юридичну оцінку характеру спірних висловлювань у цих провадженнях робили експерти-філологи, а не суд. Роль національних судів зводилась до того, що вони лише схвалювали зазначені висновки, незважаючи на те, що експертна оцінка явно виходила за рамки суто мовних питань, таких як, наприклад, визначення значення конкретних слів та виразів, і, по суті, кваліфікувала дії заявників з правової точки зору. Суд визнав такий стан справ неприйнятним і підкреслив, що всі юридичні питання повинні вирішуватися виключно судами. А експертні висновки повинні мати допоміжну роль. В нас в судовій практиці є ця проблема: суди по-різному оцінюють результати експертиз. Одні беруть як допоміжну інформацію, більшість йдуть найпростішим шляхом і приймають висновки експертиз як доказ і на них ґрунтуються в своєму рішенні. Але бачила випадок, коли у кримінальному провадженні суд не погодився з висновком експерта і ухвалив рішення, яке не збігалось з експертним висновком», – розповідає Людмила Опришко.  

Публікація створена в межах проєкту “Свобода слова під час війни у питаннях і відповідях” за підтримки Freedom House Ukraine. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Freedom House Ukraine.