У межах проєкту “Посилення захисту цифрових прав в Україні” Платформа прав людини веде регулярний моніторинг дотримання цифрових прав – зокрема, відстежує випадки поширення дезінформації та маніпулятивного контенту в Україні. За результатами моніторингу 19 травня ППЛ провела закрите експертне обговорення на тему: “Протидія поширенню дез- та маніпулятивної інформації, що шкодить інтересам держави і суспільства. Яким має бути правове регулювання у цій сфері”. 

До розмови долучилися медіаюристи, фактчекери, експерти з цифрових прав, представники громадських організацій і державних органів. Центральною темою дискусії стала доцільність юридичного визначення дезінформації в Україні та пошук інструментів для оперативного реагування на неї. Ділимося ключовими тезами обговорення.

Що таке дезінформація і чому це складне питання

Дезінформація в ЄС вважається шкідливою, проте не є незаконною. Регулювання там будується навколо поняття незаконного контенту: мови ворожнечі, терористичних матеріалів, матеріалів сексуального насильства над дітьми тощо. 

В українському законодавстві визначення поняття «дезінформація» досі відсутнє. У медіасередовищі це явище найчастіше називають «фейком» або «маніпуляцією», однак єдиної методології ідентифікації немає. Більшість дослідників і юристів сходяться на тому, що дезінформація – це навмисне поширення неправдивої інформації з метою заподіяння шкоди державним чи суспільним інтересам. Але доказування наявності цих критеріїв – неправдивості, навмисності і шкоди – є чи не найскладнішим завданням  для практикуючих юристів.

Крім того, експерти звернули увагу на те, що дезінформація в реальному житті часто густо перетворюється на так звану “міс-інформацію” – помилкові відомості, що не відповідають дійсності і поширюються без умислу спричинити шкоду. Це відбувається тому, що користувачі соціальних мереж, які не задіяні у створенні дезінформаційних повідомлень, можуть вважати їх достовірними і поширювати з найкращими намірами.

Нові виклики: ШІ, дипфейки та зміна тактик

Учасники дискусії зафіксували характерну тенденцію: відвертих фейків, які поширювалися на початку повномасштабного вторгнення, поменшало. Водночас зросла кількість контенту, згенерованого штучним інтелектом для просування конкретних наративів. Країна-агресорка, за оцінками експертів, продовжує розбудовувати інфраструктуру легітимізації брехні, формуючи не тільки неправдиві факти, а й викривлену інтерпретацію подій.

З’явились і нові тренди, з якими також потрібно рахуватись. Серед них – використання політиками ШІ-аватарів для комунікації з виборцями, де використання ШІ не порушує прав людини, а відтак не потребує законодавчих втручань. Спостерігається й те, що українські журналісти дедалі частіше для позначення дезінформації використовують термін «ІПСО», що розмиває розуміння цього явища.

Експерти зазначали, що українські медіа все менше стають першоджерелами дезінформації. Її витоки тепер знаходяться переважно у соціальних мережах. 

Учасники дискусії також зауважили: в контексті дезінформації чимало уваги приділяється контенту і генеративному ШІ. Але потрібно звертати увагу й на механізми поширення такого роду інформації, а саме: як вона таргетується, як формуються меседжі під конкретні аудиторії. Саме це і є одним із ключових інструментів інформаційної агресії і пояснює, як Росія під час війни тисне на найчутливіші для українців теми, а потім обирає наративи й аудиторії, на яких вони спрацюють.

Чи потрібне юридичне визначення дезінформації

Це питання було центральним під час обговорення. Висловлювались думки про те, що будь-яке законодавче визначення дезінформації може принести більше шкоди, ніж користі. Основні види діяльності, пов’язані із поширенням шкідливого контенту, вже охоплені чинним законодавством – зокрема, через норми законів про медіа та про заборону виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, заборону заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікації її учасників тощо. Цієї системи обмежень мало би бути достатньо.

Обговорювався й альтернативний підхід: потрібно йти шляхом оцінки шкоди, яку ті чи інші дії завдають державним і суспільним інтересам. І саме на такі прояви спрямовувати правове регулювання. Є суспільно нейтральна брехня, в яку люди мають право вірити (як-от міфи чи псевдонаука), а є інформація, яка здатна спричинити реальну шкоду – як-от підрив довіри до медицини через зрив вакцинації або довгострокові наслідки для суспільства у вигляді міграційних криз чи радикалізації суспільства. Саме рівень суспільної небезпеки діяння має стати відправною точкою для його правового регулювання.

Що робити

Замість того щоб намагатися юридично визначити, що таке дезінформація, експерти пропонують регулювати конкретні дії, які сприяють її поширенню, підсиленню та масштабуванню: наприклад, використання ботів, координовані інформаційні атаки, таргетовану рекламу на основі маніпулятивного контенту. Тобто  фокусуватися більше на механізмах і масштабах розповсюдження, а не лише на змісті контенту.

Паралельно варто звернутися до європейської концепції FIMI (Foreign Information Manipulation and Interference) і зробити конкретні кроки щодо її практичного впровадження в Україні. Вона спрямована виключно проти зовнішнього інформаційного втручання та фокусується на виявленні прихованих технологій (мережах ботоферм, штучному масштабуванню фейків, створенні сайтів-двійників відомих медіа тощо). 

Ще одна пропозиція, яка пролунала на заході: надати громадським організаціям, які здійснюють правозахисну діяльність у відповідних сферах, можливо навіть окремим громадянам, право звертатися до суду з позовами, спрямованими на захист суспільних інтересів. Наприклад, відповідні медичні організації могли б у такий спосіб спростовувати антивакцинаторський контент. 

Окремий наголос зроблено й на освіті і просвіті: без підвищення медіаграмотності дорослих та дітей жодне правове регулювання не буде ефективним.

Безпека виборів

Питання протидії дезінформації особливо актуальне в контексті підготовки до повоєнних виборів. Експерти зауважили: для цього не так важливо закріпити поняття дезінформації в законі, як вирішити кілька практичних завдань. По-перше, напрацювати механізми координації між різними регуляторами. По-друге, чітко визначити інструменти, які використовуються для поширення дезінформації, і наслідки їх застосування – коротко- та довгострокові. По-третє, врахувати, що чутки та маніпуляції, нешкідливі на початку, можуть ставати шкідливими з часом, а інформаційні хвилі складно прогнозувати. І нарешті – знайти баланс між інформаційною безпекою та свободою слова. 

Матеріал підготовлений Платформою прав людини (ППЛ) у співпраці з Центром прав людини ZMINA за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ППЛ і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.